Sapientia: Книжный форум

Крик душі

І ще одна ніч пролітає скрізь темні вікна прикритих фіранкою. Четвертий місяць я не бачу зірок… четвертий місяць мені холодно. Я не сплю… я боюсь заснути. Вона приходить і мучить… мучить… добиває моє розбите серце… я неначе пустий циліндр у якому нічого немає крім пустоти… а ні, тільки залишки покаліченого серця звисає на нитці яке ось ось обірвеця і розсипиться на дрібні кусочки.
Спогад…
Були дні коли сонце світило по особливому, Дощі після яких повітря було свіжим а бруківки старого Львова виблискували у вогнях ліхтарів. Таємнича архітектура міста говорила з тобою. Стукіт трамвайних коліс наганяло цей дивний спокій. Життя у Львові як сон від якого не хочеться просинатись.
Невеличка затишна кнайпа «Леон». Там пробігали наші пивні вечора, ми випивали по пінті дві розливного бровару. Я сидів з друзями а думками літав біля неї.

Березень 2009… майже квітень.

Я давно стільки не пив… ще мабуть з часів моєї панківської молодості, ні я нестарий мені ось ось стукне двадцять два і я на ще один рік приближусь до своєї смерті. І мене охоплює страх, а чого я досягнув у цьому сіті? В моїх літах люди уже відкривають фірми і одружуються, а де хто уже й виховує дитину. Я бездарний.
Я вчився у трьох закладах і не закінчив, займався музикою закинув… батько завжди мріяв що я буду їздити по світу і давати гастролі, я його підвів.

Літо 2008
- Я стану режисером… (Це слова які я говорив їй.)
Ах Діоніс. Бог вина та театру… в його честь я назвав свою невеличку театральну трупу, з якою ми старанно вивчали Шекспіра. Як сьогодні пам’ятаю
Ну що Герміє, подумай добре! (із п’єси Шекспіра «Сон літньої ночі»).
Тезея ми замучили добре з цим діалогом.
Я любив коли вона приходила до нас на репетиції, а навіть деколи і читала з нами.
Ніколи незабуду цей діалог із Шекспіра коли ми після репетиції з нею засіли в парку на «погулянці». Я любив як вона читала, але не хотів щоб вона була з нами у театрі. Я не бачив її актором у своєму драм гуртку, но я її бачив актрисою великої сцени.

Лютий 2009.
Нас розділило багато кілометрів. Я пам’ятаю останні її слова нашої телефонної розмови. «-Дякую що подзвонив». Це було щиро, приємно… я не міг про неї не думати, вона в одночас була далеко, але я її відчував… вона мені стала чужою, але була найріднішою у цілому світі.
Двадцять днів… Двадцять днів і вона приїде, я почую її голос, я побачу її очі.

Я повністю полинув у роботу, я намагався стати на ноги… доказати собі що я можу, їй що я не без надійний. Я хотів заробити грошей щоб купити два білета в оперний театер на оперету яку вона хотіла побачити. Я жив надіями… марними надіями.

Липень 2008… і перша фатальна велика помилка мого егоїзму.
Я допускав і так безліч помилок но це була одна із найбільших помилок мого ЕГО.
Вікна електрички заліплював дощ… розклавши речі ми грали в «дурака» перекидаючи карти один одному. Я як завжди сидів біля неї… коли ми були разом я завжди був поряд. Я тримав її руку зімкнувши пальці в замок. Ми фотографували себе, друзів, людей, усе що бачили… навіть вікна заплаканого поїзда. Так чотири години нелегкої п’яної дороги.
Вискочивши з вагону я жартома цілував понівечений асфальт і з Кені махали потягу який віддалявся до своєї наступної зупинки.
Як на диво небо заспокоїлось, і дозволило нам піднятись трішки до карпатських гір.
Відійшовши пару десятків метрів від села ми зупинились відпочити, і знову небо випустило краплі прісної води. Усі вирішили розбити табір. Скажу чесно це місце мене не дуже приваблювало, пуста галявина і тільки невелика лісопосадка на самому обриві невеличкої гори. Я не хотів там бути. Я залишив усіх і подався шукати нові місця.

Березень 2009…

Не було таких вихідних щоб я начував дома. Ми з Лео не пропускали ні одного концерту, вечірки. Я добився свого, я заходив в «Домса» в «Антикризу» та «Криївку» мене впізнавали, зі мною вітались. Я майже кожен вечір фліртував з різними дівчатами.
Невиходив з кнайпи недопивши енну кількість пива. Мені було добре… це був єдиний спосіб про неї не думати. Це працювало. Я навіть намагався закрутити нові романи, але це швидко мені надоїдало, з часом я переходив на медовуху, але вона мене не гріла, вино не солодило, пиво не заспокоювало мою спрагу. Я перестав боятись смерті я шукав її… я небачив сенсу в житті але мені було добре. Я не тверезів. Я стояв посеред старих вулиць Львова і кричав як я люблю це місто. Кричав яке воно прекрасне. Заради його краси можна жити.

Вересень 2007

Перший раз вона зайшла в репетиційний зал, музика притихла і ми усі перевівши погляд на неї мовчки вивчали кожен її крок. Я сидів за ударною установкою, і відчув що мене охоплює приємне тепло, я не міг від неї відвести погляду, я усміхався. І ми продовжили репетицію… 14 вересня 2007 року, я сфотографував її на телефон, і ми розстались на площі митній.
Я з нетерпінням чекав нових репетицій, я знав що знову побачу її очі, знову почую її голос, я був закоханий, я літав.

Січень 2009
Єдиним моїм другом був бокал пива, стакан горілки і Віталік, з яким ми вбивались майже кожен день. Він зупиняв мене від дурних думок про шнурок та мило і заливав у мене спиртне. Мені так було легше перенести шок. Пиво з горілкою, коняк з вином. Я скурював по дві пачки табака в тиждень. Просипаючись з ранку, відкорковував нову пляшку вина і заливав у себе. Я не міг зрозуміти чому… чому усе так склалось… чому я її втратив. Ні пояснень, нічого тільки мороз у мій адрес. Що не так??? Да я помилився?

Осінь 2008
Я любив коли вона приїжджала до мене. Ми курили калян, дивились фільми, а найбільше я любив засинати з нею, я любив проснутись раніше і дивитись як вона спить.
Я був впевнений, вона «Венера». Пройшовши скрізь час, вирвавшись з стародавньої Греції, спустившись з Олімпу, вона переродилась у ній, і була зі мною. Тільки моя. Я стискав її руку і в думках кричав «Я КОХАЮ ТЕБЕ!!!».

Лютий 2009
Вона знову у Львові. Я цілий день не відводив погляду від телефону. Вона обіцяла… вона обіцяла подзвонити коли приїде… і так не дочекався.
Наступного дня я домовився з нею зустрітись, за від мазку взяв книгу яка була у неї.
… вона мене послала, прямо в очі при зустрічі, іди на х**.
Важко описати той біль, це може зрозуміти тільки той хто кохав, справді кохав, і най дороща у світі йому людина з ненавистю в очі так говорить. Я не відчув під ногами бруківки, я не замічав людей які пробігали біля мене, я нічого не бачив… біль серця, нестерпна біль, я хотів кинутись під цей трамвай який проїжав неподалік.

Просто весна…
Я помаленьку почав виходити з цього стану… з цієї трьохмісячної коми, по інакшому не назвеш… це справді була кома… Я усе зрозумів. Я зрозумів чому вона так поступила, чому вона мене залишила. І я зрозумів чому вона мене зненавиділа. Я знаю що вона мене любила, навіть кохала, і їй важко було піти на цей крок, але правильно що вона зробила цей крок… це могло врятувати наші стосунки, могло врятувати від цієї рутини яка охоплювала нас останні місяці, від мого егоїзму який мене просто знищував і руйнував наші стосунки… вона надіялась що я усе зрозумію, що я змінюсь в кращу сторону… А я поповз у низ, засів нище плінтуса і шукав своє щастя на дні стакана. І чому я до неї не прислухався, не робив того що казала, зарас мабуть б було усе по інакшому, можливо я б ще й досі її обнімав і казав як я її обожнюю…

Висновок…
Коли любиш тримайся своєї любові бо любов як війна, легко почати, важко закінчити і неможливо забути. Прислухайтесь до своїх коханих, не повторюйте моїх помилок, я переконався що любов і ненависть – сторони однієї медалі. І запхайте свій егоїзм далеко в м’яку частину нижче спини. Бо заради кохання варто жити. Я б багато відав щоб усе змінити… я тільки зарас зрозумів наскільки вона важлива була для мене, наскільки сильно я її кохав.

Боріться за свою любов, не руйнуйте її, і просто будьте собою і кохайте, немовби це останній день… бо він і може бути останнім у ваших стосунках і поті це не врятуєш.